Читати з початку...

Що мені найбільше сподобалося у той день, так це Галатська башта. Це гостроверха вежа, яка бовваніє на горі поблизу того ж Істіклялю. Викладена вона з бутового каменю, не дуже висока, але завдяки тому, що місце під неї обрали на чималій гірці, здіймається вежа над усією довколишньою забудовою. Недалеко від підніжжя башти бомжуваті мокрі хлопці розвели у металевій діжці багаття й, накрившись засмальцьованою рядниною, намагаються зігрітися. Їх мало цікавить те, що вогонь горить безпосередньо коло бензобака вантажівки, тож ми прискорюємо рух, щоб залишити це місце. Ліфт підносить нас на верхній поверх. Поки ми добираємо, що до чого, тутешній службовець ставить склянку чаю на підлогу ліфту та, не заходячи у кабіну, натискає кнопку першого поверху: мабуть хтось унизу захотів пити. На горішньому поверсі розташований ресторан, де їдять якісь сумні люди. Нас воно мало цікавить, ми виходимо на вузенький кільцевий балкончик, по якому обходимо башту. Те, що звідти видно, можна побачити, роздивитися, запам’ятати, навіть сфотографувати, але усвідомити неможливо.

Увеличить...

Я не буду писати про те, як можна нескінченно довго, неначе під гіпнозом, спостерігати за вузенькими мощеними вуличками, що хаотично збігають із схилів, стікаючись та розбігаючись, мов скам’янілі струмки. Про те, як грають промені сонця на барвистих череп’яних дахах неповторних будиночків. Про те, як шалений вітер проносить над містом розірвані на шмаття низькі хмари, крізь які визира сонце та клапті чистого неба, щомиті змінюючи пори року, немов гортаючи літа міста. Навіть заплющивши очі, відчуваєш як місто тебе поглинає, розчиняє в собі, зростається з тобою. Неповторний гамір вулиць, лемент чайок, гудки теплоходів, спів з мінаретів та майже європейська фонетика вже не дуже чужої мови затягує настільки, що ледь встигаєш втямити, що перестаєш сприймати дійсність, як реальність. Тікаю на ліфтовий майданчик, бо на перший раз вражень забагато.

Трішечки приголомшені шукаємо зворотній напрямок до мосту. Рельєф та лаконічно-доброзичлива жестикуляція мовчазних тубільців полегшують нашу задачу: адже відомо, що всі шляхи ведуть до Риму, а всі річки впадають у Амазонку. Всі калюжі, що розбризкувалися колесами авт, збігали каламутними рівчачками десь у долину, десь туди ж вказували перехожі, а пароплави, що перегукувалися у бухті, не дозволяли нам схибити.

Імовірно, за кращої погоди, у цих кварталах йде жвава торгівля дрібною побутовою технікою. Майже всі крамнички на той час були зачинені, але з неосвітлених вітрин "визирали" приймачі, праски, телевізори й тому подібне. У одному місці тротуар був вщент захаращений коцюбами, за допомогою яких до даху кріплять телевізійні антени. Трохи далі я на тротуарі коло магазину побачив підключену антену-тарілку, що знаходилася у середині чималого гратяного ящика, й була зачинена на замочок.

Та насамкінець, вийшовши з того "мурашника" ми таки дісталися відправної точки нашого вранішнього маршруту, та подалися до трамвайної зупинки, де контролер переконував двох африканців сплатити проїзд, а не лізти на станцію по шпалах.

В той день, а точніше ввечері, підняло настрою випадкові відвідини стихійного ринку. Продавалося все, що можна було уявити: піратські диски, мокрий мотлох, взуття, що було у вжитку, парасольки за ціною сендвіча та сендвічі, що були безцінні. Все довкола волало, репетувало та вищало. Думаю, що виторги тут мізерні, але "бізнесмени" все одно не залишають свою справу, бо участь у подібному дійстві – питання престижу. Зайшовши до підземного переходу, ми поволі просувалися по вузенькій доріжці, утвореній купками товару, розкладеного галасливими торгівціми обабіч проходу. Якось, нам вдалося обігнати діда, що штовхав по тій же доріжці циклопічний триколісний самовар, з димаря якого полохкотіло полум’я. Зазначений транспортний засіб займав майже все вільне місце, тож власники товару метушливо підбирали все те, що могло потрапити під колеса. Але згодом ми були змушені оминати ще одного діда. Цей старий рухався назустріч і котив перед собою не менший віз горіхів, під колесами якого вже щось тріщало. Як діди розминулися – не уявляю.

Читати далі...

Січень 2006р.
Андрій Яковенко