Напередодні, коли ми планували цей маршрут, то мали певний клопіт. Адже, засівши на самому вершечку гори й позираючи долі, стає зрозумілим, що навіть найдосконаліша й найсучасніша мапа не відтворює тієї дивовижної зигзагоподібності доріг, яку втілили у життя туніські майстри шляхопровідної справи. Те, що на папері мало вигляд прямого перегону дороги, насправді могло бути крутим підйомом або, навпаки, "серпантином" з надто частими вивертами на малій дистанції, щоб їх можна було відобразити навіть на чималому аркуші. Тож, денний перегон був запланований із поправкою у декілька годин.

Увеличить...

Ці гори є дуже дивним місцем. Тут останній східний хребет Атласу майже дотягується до моря, та все ж уривається у кількох десятках кілометрів від берега, даючи змогу оливковим гаям заховатися у низині від пекла пустелі та середземноморських штормів. І коли ми зупинились на перевалі, то були вражені дивовижною картиною: на сході, кілометрах у сорока синіло море, а на південному заході палахкотіла розпечена Сахара. Самі ж гори тут різноманітні й не подібні одна до одної. Обабіч дороги раз у раз з'являлися то розтріскані скелі, то чудернацько закручені піраміди, а то й просто нагромадження циклопічних брил, що стали дибки, піднявшись на чималу висоту. Скрізь, де був хоча б натяк на вологу, вирувало життя: з неглибоких низинок, купок каміння, висохлих русел струмочків лізли усілякі рослинки, кущики, а то й пальми, що приманювали до себе кіз та дрібних птахів.

Благенький двигун нашої автівки захлинається, наковтавшись теплого повітря, тож ми вимикаємо кондиціонер, щоб те чудо французького автопрому сяк-так могло сунутися вгору-вниз. Власне, гори не такі вже й високі, але дивовижний рельєф та крихка порода змушує перетинати їх по суто туніській траєкторії. Постійно на спусках переходжу на занижену передачу, намагаючись гальмувати трансмісією, але малопотужна машинка, замість того, щоб зменшувати швидкість, починає ревти та переходити на "кильову качку", та кумедно сновигати передком вліво-вправо, мов цуценя на паску. Боючись перегріти гальмівні диски, майже весь час йду на другій передачі, заздалегідь переходячи на першу, передбачаючи щось незрозуміле попереду. Найбільше мене непокоїть каміння, що місцями розкидане по, загалом, непоганому асфальту. Помітно, що дорогу прибирають, але не досить часто.

Пірнаємо у сутінки ущелени, по дну якої змією в'ється дорога. Десь, на другому-третьому кілометрі схилу, ліва стіна різко уривається прямо від асфальту починаєтья провалля. Від виду долини перехоплює подих, але мушу дивитися під колеса, адже гунути з висоти тут значно легше, аніж втриматися на узбіччі, якого майже не помітно. Зупинитися нема де, тож ми поволі занурюємося у чергову складку між хвилями породи, де розвертаємося під майже гострим кутом.

На жаль, я не взмозі змалювати побачене. Те дивовижне видовище суперечить законам природи й не могло існувати. Перед нами було берберське селище, яке розташувалося не на площині, а було видовбане у прямовисній скелі, а вулиці, що відгалужувалися від центральної дороги, більше нагадували сходи та драбини, й вели круто вгору або збігали вниз і губилися у сутінках провалля. Нижче, у долині, щимилися одна до одної хижки більш сучасного селища, на пласких дахах якого сушилися фіники та якесь лисття, придушене диким каменем. Село не справляло враження вимираючого, або покинутого: людей було досить багато, всі, навіть дітлахи, були зайняті якоюсь справою. На крихітному майданчику метушня: трактор притяг цистерну з водою, біля якої зграйка дівчат-підлітків у барвистих сукнях вишикувалася у чергу. На мою думку, тут є й природні джерела води, та її не вистачає на всі потреби і тепер її підвозять трактором з долини. По селу глеки з водою носять за спиною, перепеленавши їх, та зробивши чималу шлею, чіпляють на голову. У такий спосіб, звільняються руки і можна без ускладнень пересуватися по крурих сходах.

Увеличить...

Трасса влилася у центральну сільську вулицю, на якій з легкістю можуть розминутися два мопеди. Паркую автівку у якусь непомітну нішу та глушу двигун. Нарешті можна роздивитися, куди ж ми потрапили. Як я й думав, хатки, що викладені з дикого каменю, прибудовані до печер, видовбаних у сланці. Сусідні споруди будувалися впитул одна до одної, використовуючи суміжні стіни; також , стеля одного служила підлогою для іншого і лише стелі горішніх поверхів цього "мурашнику" мали банеподібний вигляд. Ймовірно, це був прадавній спосіб забудови, де максимально використовувалася корисна поверхня й при тому дощова вода без затримки збігала, не руйнуючи осель.

Напевно, колись тут бербери успішно тримали оборону проти арабської окупації, адже пробитися у гори тут можна лише цією дорогою, яка вузенькою терасою проходить між скелями та прірвою і де озброївшись камінням можна роками утримувати атаки цілого війська.

Єдине, що спотворювало каритину минулого – це ми з своєю машиною, камерами та великими очима. Ми тут були зайві, ми приїхали хто знає звідки, та згодом подалися невідомо куди, на щастя нічого не змінивши у цьому куточку прадавнього минулого. Адже, побувавши у минулому, нічого не можна змінювати, щоб не змінити сучасність. Чи не так?

Листопад 2006р.
Андрій Яковенко